«Він не повинен бути забутим». Стало відоме ім’я третього загиблого на війні з Росією 17 січня — Олександр Чопенко



Нарешті журналістам «Вісточки» вдалося дізнатися ім’я третього бійця, який загинув на Донбасі 17 січня. Велика дяка волонтерові Яну Осоці, який написав на Фейсбуку про Олександра Анатолійовича Чопенко (позивний Колдун).

Як відомо, штаб так званої АТО уникає оголошувати імена загиблих героїв. Таким чином, доводиться збирати інформацію з соцмереж, місцевих ЗМІ, розповідей бійців і волонтерів.

Як повідомляла «Вісточка», 17 січня 2018 року, на Донбасі загинули троє українських військових, ще п’ятеро поранені. Наразі вже було відомо, що на міні того дня підірвався військовий транспорт, у якому перебували сержант Сергій Іванов з Полтавщини та, як пізніше стало відомо, водій Сергій Беляєв. Ще один військовослужбовець того дня загинув від кульового поранення. Нарешті вдалося взнати і його ім’я: Олександр Чопенко.

Подаємо пряму мову Яна Осоки:

«Таких людей одиниці, і він не повинен бути забутим. Рік добровольцем та чотири контракти мав за плечима цей чоловік за період російської агресії. Це і є спражнє уособлення щирого бажання боронити свою рідну країну, мабуть, що саме так виглядає відзеркалення відваги та патріотизму, шляхетного сенсу відомого вислову: "якщо не я, то хто?".

А він міг не йти, у нього була стовідсоткова бронь, але інколи люди переступають через усі броні, захисти та гарантії, та кидаються туди, куди завітало лихо, аби встати на його подальшому шляху, щоб зупинити його розповсюдження.

Таким людям треба ставити пам'ятники. Своїм прикладом нескореного українського козака він на це заслужив.

Олександр Анатолійович Чопенко (позивний Колдун) народився 30.10.1969 року у селі Саївка П'ятихатського району Дніпропетровської області.


1986 року закінчив 10 класів сільської школи, після чого вступив до СПТУ№77 села Саксагань, у якому здобув фах "тракторист-машиніст". Також закінчив школу ДОСААФ у Жовтих Водах, де став водієм.

По тому Олександра Анатолійовича призвали на строкову, яку він проходив в Афганістані на посаді командира відділення 340-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону, що дислокувався у місті Кундуз та займався ремонтом й евакуацією пошкодженої техніки.

В Афгані чоловік отримав поранення, у нього були прострелені легені, але після лікування у шпиталі, він знову повернувся до своїх та дослужив до кінця.

Після демобілізації працював трактористом у ТОВ "Дія", у П'ятихатському лісництві та водієм бензовоза.

Олександр Анатолійович завжди був великим оптимістом та любив життя, не пасував перед труднощами, брався за будь-яку роботу, знаходив для кожного окрему частку своєї посмішки та підтримки. Він випромінював потужну та добру силу, за ним тягнувся шлейф яскравого та надійного спокою, який відчували усі, хто був поруч.

Але він також був козаком у душі, а який козак ховається від бою? І коли Росія напала на Схід, він не роздумував жодної секунди.

Добровольцем вирушив на війну у 2014 році. Його не призивали за мобілізацією, оскільки у нього багато дітей, проте Олександр Анатолійович наполегливо йшов до мети стати на захист України.

З 21.08.2014 року по серпень 2015-го проходив службу у зоні війни, у складі 21-ї окремої бригади охорони громадського порядку Національної Гвардії України, яка дислокувалась у секторі М (в районі села Широкине).

Повернувшись, він не багато часу пробув вдома, та знову вирушив на фронт. Спочатку 28.02.2016-го підписав контракт на 6 місяців із 93-ю окремою механізованою бригадою, а з 29.10.2016-го півроку служив у 54-ї окремій механізованій бригаді, у складі якої перебував на Світлодарській дузі, приймав участь у важких боях грудня того року.

Але і цього не було досить для людини, яка прагнула стояти на захисті нашої із вами землі до кінця. Після 54-ї ОМБр Олександр Анатолійович 26 червня минулого року знову підписав контракт із рідною 93-ю, а у грудні його продовжив.

Старший сержант, командир відділення кулеметного взводу 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув цей відданий своєму народові воїн 17 січня у Донецькій області внаслідок кульового поранення, отриманого під час обстрілу наших позицій.

Похований 21 січня у Саївці. У нього залишились мати, сестра, дружина та п'ятеро дітей.

Доведеться закінчувати цю маленьку оповідь про великого чоловіка. Про людину, яка знала та розуміла повний сенс слів "гідність" та "честь", про люблячого батька та безстрашного воїна, який був вимушений у часи лиха залишити свою родину за покликом серця, справжнього хороброго серця сучасного українського козака.

Таких, як він, мало. Людей, яких без усіляких перебільшень можна називати Героями. І він для цього нічого надскладного не зробив. Не брав самотужки штурмом міста, не винайшов формулу безсмертя, не намалював світових шедеврів.

Він просто знав, що є найголовнішим, і у часи лиха завжди перебував у потрібному місці в потрібний час».